Ісрафілов Відаді 
Азербайджан
 

Коли ми познайомилися з Відаді, то мало що знали про нього. Знали, що давно та багато допомагає нашим солдатам, що постійно їздить на передову та відвозить купу допомоги. Та й цю інформацію ми знали від спільних друзів, бо сам він ніколи не розказував, не вихвалявся та не афішував, як сильно переживає за нашу Україну, за наш народ та за тих, хто захищає нас. Те, що він пішов добровольцем, стало для багатьох справжнім шоком. Для чого йти воювати людині, яка має налагоджений побут, непоганий прибуток, та розмірене життя? – спитаєте ви. У таких людей, як Відаді, все зовсім не так. Та про все по порядку.

«В дитинстві був такий, як і всі. Повірте, я нічим не відрізнявся від решти хлопців, хіба, може, трохи більше захоплювався спортом. На ті часи, ви ж знаєте, в кожній школі було все однаково. Союз, комунізм, піонери і таке інше. Єдине, що я почав розуміти лише зараз, що в дитинстві і в юності я був такий собі борець. Я був борцем за чесність, справедливість, правду. Та це, напевно, закладено природою. Мабуть, тому стільки всього випало пережити, бо ця риса характеру не давала мені шансу, я мав бути там, де борються за справедливість. А ще мій друг дитинства, який недавно приїхав у гості, нагадав мені, що я любив бути «модніком». Любив я стильно вдягатися, гарно виглядати, бути охайним – це було для мене золотим правилом, – посміхається він. – На долю мого покоління взагалі випав непростий час. Велика система під назвою СРСР, потім розвал, потім будування чогось нового, все це зовсім не легко. Але виходить, що ми застали зміну кількох режимів і саме нам випав шанс щось змінити. Знаєте, мій перший Майдан був ще у Азербайджані! Це був 1988 рік. Тоді я ще був студентом і ми зібралися на нашому Майдані в Баку, бо хотіли вийти зі складу СРСР. Нас зібралося 2 мільйони людей, які хотіли бути незалежними. Вже тоді мої життєві пріоритети помінялися, вже тоді я розумів, що таке боротися за свою країну, що таке прагнути бути вільними від усіх, що таке мати право на власний вибір.

Це було щось нереальне, щоб в ті часи стільки людей водночас вийшло відстоювати свою незалежність! Я був активістом, завжди рвався в перші ряди, збирав своїх студентських друзів і пояснював їм, чому не можна бути байдужим і лишатися осторонь. Вони всі виходили на наш тодішній Майдан. Пам’ятаю, що ректор мене тоді навіть просив, щоб я не займав студентів, бо нема кому здавати іспити. Та ми все рівно йшли. Росія була дуже не задоволена таким нашим волевиявленням, вони не могли і не хотіли допустити, щоб Азербайджан став вільним. Супротив був дуже сильний. Наслідком цих подій стала Карабаська війна. Саме Росія створила цю штучну війну між двома сусідськими державами. І триває цей конфлікт вже 25 років» – з великим сумом розповідає Відаді.
«Мені довелося відчути смак тої війни. Безпосередньої участі, як солдат, я не приймав, але допомагав багато. Тоді я ще не знав, що допомагати біженцям і солдатам називається волонтерством.

Я був у Нагорному Карабаху, вивозив звідти багато дітей та літніх людей, це було страшно, серце розривалося навпіл. Я бачив очі російських солдат, які обстрілюють нас і вбивають мій народ. Я бачив моїх земляків, які по п’ятеро на одну гвинтівку стояли проти великої та добре озброєної армії росіян. Я бачив все те, що зараз бачу на Донбасі. Коли все це почалося в Україні, то в мене було наче дежавю, бо все це в моєму житті вже було. Минуло стільки років а в російській імперії нічого не міняється. Вони так само брехали, що ми воюємо з Арменією, а насправді там були війська Росії, і воювали ми з ними. 
В них всюди такий план, згадайте Придністров’я, Абхазію: всюди одне і те саме. І мені дуже шкода, що цей план дійшов і до України. І тут я знав, що буде по плану, як і в нас, типу перемир’я, а насправді цілковита брехня, бо жодного разу вони не дотримувались свого слова. В моїй країні теж було начебто перемир’я через два роки війни, і тягнеться це перемир’я аж по сьогодні, тільки люди теж гинуть і сьогодні. Все те саме, що і на сході України. Я відчував і попереджав ще на Майдані, що саме так і буде. Вони не можуть інакше. Вони будь-яку спробу волевиявлення душать кров’ю». Було видно, що біль за свою країну Відаді проносить крізь всі ці роки. Опинившись знову в абсолютно ідентичній ситуації, він знову пережив кожну хвилину боротьби за незалежність у своїй країні, хоча минуло вже 25 років, рана так і не загоїлась і ніколи він не забуде цього.
«Згодом, за сімейними обставинами мені довелося переїхати до України. Тут вже жила моя старша сестра. Тож я з дружиною та донькою переїхав у Київ, а частина родини залишилася в Азербайджані. Починався новий етап мого життя. Треба було ставати на ноги та годувати родину. Можна сказати, що жив на дві країни, бо тут і там були мої рідні люди. Я просто поставив собі ціль, що маю забезпечити максимально свою сім’ю, і я вперто йшов до цього. Ніколи не боявся я ніякої роботи. Хоча найбільше мені до душі припадало копирсатися в техніці, ну дуже я любив автівки, ще з дитинства. Та все склалося трохи інакше і напрямок мого бізнесу ніяк з цим не пов’язаний. Та можу з впевненістю сказати: все, що маю, заробив власними руками. І все в мене йшло добре. Наша родина могла багато чого собі дозволити і ми не бідували. Та коли почався помаранчевий Майдан, я ані хвилини не думав та зібрався і пішов туди.

Розумієте, хоч я приїхав з іншої країни, та тут люди мене прийняли дуже тепло. Я тоді міг порівняти людей як в Україні, так і в Росії, бо був і там, і там. Повірте, між цими двома народами дуже велика різниця. Скажу просто, що в Україні я зустрів добрих, щирих, чуйних людей, тому і лишився тут. Тому і вирішив, що буду підтримувати цей народ, як зможу. Якщо зовсім чесно говорити, то в першу чергу ми з друзями зібралися і пішли на Майдан 2004 року проти свавілля правоохоронних органів. Не буду розказувати про ставлення до іноземців, особливо з характерними ознаками кавказької крові. Ставилися дуже зневажливо, принижували, вимагали великі хабарі, інакше могли підставити з документами та й взагалі зробити все, що заманеться. Мене таке ставлення дуже обурювало. Тож ми прийшли з друзями відстояти рівність для всіх, людське ставлення для всіх людей, а не лише для обраних. Ми дуже сподівалися, що щось зміниться. Я навіть був спостерігачем на перевиборах. Надія була дуже велика, але нажаль…»
«Думаю, що не потрібно розказувати, як повернулася ситуація в країні, коли до влади прийшов Янукович. Всі ми пам’ятаємо, як все почало прибиратися в одні руки. Як влада відверто та зухвало почала зневажати свій народ. Як нас почали грабувати і прибирати до рук наш бізнес. Все було акумульовано в руках тих, хто має служити народу а не вважати народ своїми рабами. 
У всіх з’явилася надія, коли пішли розмови про євроінтеграцію. І коли з нами почали гратися і вже відверто знущатися над нашою надією про краще майбутнє, молодь не скорилася, а вирішила мирно заявити, що так не можна. Що ми всі заслуговуємо на те, щоб з нашою думкою рахувалися. От моя власна думка така, що нам не потрібно бути під кимось, ми цілком можемо стати одною з найуспішних країн, при цьому не перебуваючи під чиєюсь «рукою». В нас чудовий і працьовитий народ, в нас родючі землі, в нас освічена та талановита молодь. Лише потрібно, щоб керівництво держави сприяло цьому. 
До побиття студентів я приходив на Майдан і лише стежив за перебігом подій. Дуже хотілося вірити, що все закінчиться мирно, власне, як і починалося. В наших дітей не було іншого наміру, крім як змусили владу пояснити свій вчинок. Та у влади не було бажання щось пояснювати, бо вони не вважали нас за людей. І після того, як студентів по-звірячому побили і розігнали, вже ніхто із справжніх українців не міг лишитися байдужим, бо на місті тої молоді могли бути і наші діти. Я вийшов одразу. Багато з моїх співробітників відразу пішли туди. Дзвонили потім і просили допомоги. Я всіма правдами і неправдами підвозив хлопцям в майданівські сотні все необхідне, особливо просили пальне.

Потім пішли перші загиблі, в це неможливо було повірити. Хоча серед майданівців були і працівники спецслужб, повірте, їх там було багато. Вони стежили за кожним наметом, за кожним лідером серед натовпу, за кожною сотнею. Зсередини вони знали все. Деяких з них ми потім зустрічали на передовій, але там вони вже були на боці народу. 
Ми кожного дня і ночі чекали, що нас всіх розстріляють. В тому, що влада може так вчинити, сумніву не було. Росія робила все можливе, щоб придушити народ, але не врахувала одного: народ вже не хоче здаватися. То ж коли почалися воєнні дії, Росія ніяк не очікувала, що просто з Майдану, голіруч, звичайні чоловіки підуть боронити свою землю. Не було нічого, армія розкрадалася протягом десятиліть, професійної підготовки немає, як такі солдати зможуть воювати? Зможуть, бо поряд з ними стали волонтери. Люди з різних куточків світу, з різними професіями та статком в один момент просто стали надійним тилом для добровольців. Ніхто в світі такого не бачив і ніколи не чув, а Росії тим більше не зрозуміти ніколи, як ми можемо на одному патріотизмі стояти до останнього! Вони так не зможуть ніколи».

В житті нашого героя знову почалася війна. Все, абсолютно все, крок за кроком повторювалося, як в ті далекі часи 25и років тому. І він знову розумів, що не зможе бути осторонь. Що він потрібен зараз і тут тій країні, яка стала його другою домівкою, яка прихистила його на своїй землі. Маючи багато років громадянство України, він відстоював її право на незалежність не тому, що мав паспорт з тризубом і синьо-жовтими сторінками, а тому, що був людиною, яка знає що таке втрачати, був людиною, яка бачила страх війни в оченятах маленьких дітей, був людиною, яка поважала країну і народ, що стали для нього рідними. Він, маючи коріння в країні з іншою релігією і культурою, став патріотом країни, яка переживала страшні часи, часи війни.

«Я бачив дуже багато людей, різних людей, які допомагали. Від старенької бабусі, яка тремтячими руками приносила на допомогу зібрані по копійчині гроші, матері-одиначки, яка несе речі, щоб хлопцям було що вдягнути, аби не замерзли, до серйозних бізнесменів, які самі возили допомогу на фронт. Хто і що б не говорив, ми стояли і стоїмо без чиєїсь допомоги, ми розраховуємо лише один на одного. Тільки звичайні люди виборюють і захищають землю України. Я ніколи не скажу, що це не моя війна, ніколи. Бо я захищаю не чужу мені землю. Я вважаю своїм обов’язком як батька, чоловіка, громадянина захищати кожен клаптик української землі. І ще я добре пам’ятаю, як українці допомагали нам в нашій війні. Вони стояли поруч з нами, як з рідними братами, так само тепер я стою за українську землю. Для мене честь допомагати українцям боронити свою країну, точніше, нашу!

Хоча спочатку я їздив як звичайний волонтер, з травня 2014 року. В хлопців тоді навіть карт не було. Один з моїх працівників Саша, був командиром роти в батальйоні імені Кульчицького, ми дуже товаришували. Був такий невеличкий момент, ми до війни були десь років п’ять знайомі. Коли він влаштовувався до мене на роботу, ми якось почали говорити про війну в Карабаху. Я розказав, що був там. І виявилося, що він теж, але з іншої сторони. Він був кадровий військовий, і на той час просто виконував наказ. Ми багато говорили про ту війну, дуже багато. Та можу сказати лише одне, я поважаю цю людину. І коли я взнав, що він став командиром роти, я зв’язався з ним і почав допомагати. Якось Саша мені сказав: «Тепер я розумію тебе як ніколи. Тепер я розумію, як це – захищати свою землю. Тоді ти захищав свою землю, а тепер ще й допомагаєш це робити мені! Та знай, якщо завтра треба буде допомогти тобі, я поїду туди з тобою!» От як буває». Тепер це вже бойовий товариш Відаді, він став для нього справжнім другом і братом. І немає в нашого героя злості чи образи на людину, що багато років тому воювала проти нього, бо тепер їх об’єднала спільна мета і спільний ворог.

«Так почалася моя волонтерська діяльність. Згодом запити про допомогу надходили вже з різних підрозділів і хотілося все встигнути і всім допомогти. Все рідше я бачив свою родину, все частіше був на передовій. Ми їздили до хлопців, незважаючи на те, де вони знаходяться та що там відбувається, бо розуміли, що своєчасно доставлена допомога може врятувати не одне життя. Коли забезпечення в армії вже почало виходити на менш-більш нормальний рівень, я зрозумів, що потреби в моїх поїздках все менше. Та зробити вигляд, що я зробив все можливе, було не правильно. Адже я здоровий чоловік і цілком можу йти воювати.

Родина моя вже звикла, що я живу війною. Ранок починався війною і закінчувався так само. Так що рідні майже спокійно сприйняли те, що йду добровільно. Я не роздумуючи пішов у батальйон ім. Кульчицького, бо дуже поважав цю людину. І дуже велика повага до батальйону та до комбата Віктора Анатолійовича Толочко, достойного офіцера та людини. Так, скажу чесно, що був дуже важкий шлях до зарахування мене в батальйон. Подав я рапорт ще в січні 2016 року, а потрапив аж у червні. Я пройшов всі потрібні комісії, все що було мені зазначено, фізичну підготовку проходив на рівні з молодими бійцями, хоча різниця за віком немаленька, мені 49 років. Але щоб потрапити на передову, мені потрібно було прийняти присягу за всіма правилами.

Тож довелося довести, що за фізпідготовкою я не поступаюся молодим, прийняти присягу і відбути на фронт. Пригадую, як стоячи на плацу в страшенну спеку, один з молодих солдатів запитав: «Дядьку, от воно тобі треба?», а я й кажу йому: «Зараз ти мене не зрозумієш. Але коли пройде років 10 чи 20, то може пригадаєш мене, дорослого дядька-азербайджанця, і може тоді зрозумієш, що воно мені треба було!» – важко передати словами, з якою гордістю розказував наш герой про прийняття присяги, про свого командира, про батальйон та про бійців, які тепер для нього побратими. Відаді надзвичайно пишається тим, що є солдатом української армії.

«Знаєте, я служив строкову службу ще при союзі. Тоді був плюс в тому, що було ганьбою не служити. Кожен чоловік вважав за честь служити в армії. Нажаль, з часом все це стало, як то кажуть, «не модним». Вважаю, що це погано. Чоловік з дитинства має розуміти, що він захисник, що він воїн і що тільки на нього можна покластися в разі небезпеки. Колись нас так виховували, і я вважаю це правильним. Та точно можу сказати, що ніколи в радянській армії не було такого братерського духу, який я зустрів тут, в українській.

В нашій армії, в такий важкий період для країни і народу, бойовий дух підтримується завдяки згуртованості і беззаперечній взяємоповазі. Я вважаю, що дуже правильним є те, що зараз все більшого розмаху набуває патріотичне виховання молоді. Дуже важливо розповідати дітям правду, щоб вони знали її і пишалися своїм народом та своєю країною. А пишатися в нас є чим!»

Історію героя на англійській мові можна прочитати тут:
https://www.facebook.com/ifnotwar/posts/1106452059447509