и є на цій війні сирійські найманці? І якщо є, то звідки?

Власне, про жодне явне «втручання» Анкари поки не йдеться. Втім під час того ж саміту ЄС президент Франції Еммануель Макрон заявив, що Парижу «відомо про понад 300 сирійських бойовиків-ісламістів, яких раніше вивезли з району Алеппо, перекинули через турецький Газіантеп у бік конфлікту у Нагірному Карабаху». Про те, що Туреччина нібито перекидає до Азербайджану сирійських найманців, останніми днями не раз писали вірменські медіа, і навіть згадували про втрати серед сирійців.

А ВВС вдалося поспілкуватися з нібито одним із бойовиків, який розповів, що його та ще кількасот найманців віком 17-30 років направили з підконтрольних Туреччині сирійських територій літаками до Азербайджану за чотири дні до розгортання воєнних дій. Пообіцяли, що треба буде охороняти військові пости за 2 тисячі доларів на місяць, а про те, що доведеться реально воювати, нібито ніхто не казав. Втім перевірити його слова вкрай складно.

«Ніяких прямих доказів того, що є якесь системне перекидання найманців із Близького Сходу в Карабах немає. Є якісь окремі повідомлення від Вірменії та Азербайджану: Вірменія каже, що Туреччина перекидає сирійських бойовиків з півночі Сирії в Карабах. А азербайджанці й турки, посилаючись на історичні стосунки курдів з вірменами, звинувачують вірмен у тому, що ті перекидають курдських бойовиків з Сирії нібито теж в Карабах», — каже Ілія Куса.

На думку експерта, цілком реальною є участь у цій війні як найманців, що воюють передусім за гроші, так і ідеологічних добровольців:

«Тут насамперед ідеться про бойовиків сирійських антиурядових угруповань — дивізії Аль-Хамза і бригади султана Мурада, які є протурецькими. Там, в основному, воюють етнічні сирійські “туркомани” — тюркомовні народності, які близькі до Туреччини історично, і для яких війна в Карабаху може мати якийсь ідеологічний сенс, певна солідарність тюркських народів».

А на боці кого, врешті, виступає Росія? І що конкретно робить?

Кремль поки що вкрай обережний у своїх заявах: закликає сторони до миру та засуджує участь у бойових діях сирійських найманців. Бо, з одного боку, РФ намагається не компрометувати себе, офіційно виконуючи роль одного з арбітрів у перемовинах між сторонами. А з іншого — не прагне довести конфлікт до якогось стрімкого розв’язання, адже зброю Росія постачає як Вірменії (там є ще й російська військова база), так і Азербайджану. Імовірно, на це натякав постійний представник Росії при ООН Василь Небендзя, коли казав, що «в Росії особливі стосунки з обома країнами».

Утім Вірменія дуже розраховує на російську підтримку. Єреван є учасником Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), де головує Москва — і немає нічого дивного, що Вірменія звертається до неї по допомогу. Віцепрем’єр країни Мгер Григорян 2 жовтня зустрівся у Москві із заступником прем’єра РФ Олексієм Оверчуком. Вони спільно головують у вірменсько-російській міжурядовій комісії з економічного співробітництва, і схоже, час для зустрічі обрали не випадково.

Водночас у Росії вже є ідеї щодо нових майданчиків для перемовин — крім згаданого вище Мінська. Руслан Бальбек, незаконно обраний до Держдуми Росії депутат від окупованого Криму, пропонував для цієї мети власне Крим. За словами Бальбека, азербайджанська та вірменська громади півострова стривожені бойовими діями та закликають владу країн до діалогу.

Політолог, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету Григорій Перепелиця додає: цілком вірогідно, що в Карабаху є представники й російських приватних військових компаній, хоча про них поки не чули. Але їхня роль не зможе особливо змінити хід конфлікту: «Це роль гарматного м’яса, яка не вирішує нічого кардинально на полі бою».

Україна каже, що підтримує територіальну цілісність Азербайджану. Тут є якісь паралелі з Донбасом?

Міністерство закордонних справ України заявило, що підтримує територіальну цілісність Азербайджану, бо «підтримка територіальної цілісності держав ㅡ один із наріжних каменів української зовнішньої політики». 

«І цей принцип залишається для нас абсолютно незмінним», ㅡ заявив глава МЗС Дмитро Кулеба. Також він телефоном заявив міністру закордонних справ Азербайджану, що Україна співчуває йому через події на Кавказі. З подібною позицією згодом виступив і президент Володимир Зеленський.

А 2 жовтня депутатка від «Слуги народу» Людмила Марченко заявила, що не варто виключати військової допомоги від України Азербайджану, «якщо питання стане руба» — хоча раніше глава МЗС заперечив таку можливість.

«Україна не надаватиме військову підтримку в азербайджансько-вірменському конфлікті жодній зі сторін. А ось медичну допомогу — пігулки для надто вже фантазучих депутатів варто було б пошукати усією країною», — прокоментував її слова глава МВС Арсен Аваков у Twitter.

Хоча характер конфлікту в Карабаху та війни на Донбасі різниться, Григорій Перепелиця бачить у них чимало подібних рис.

«Азербайджан втягнули у мінський процес, так само як і нас. Їм знадобилося тридцять років, щоб зрозуміти, що політико-дипломатичними засобами звільнити цю територію не вийде. Тож тепер довелося вдатися до ескалації. І це при тому, що їхня політика була значно мудрішою, ніж наша. В Україні вже не раз лунали ідеї, мовляв, нехай США беруть участь у нормандському форматі. А у їхньому мінському форматі — і США, і Франція, і Росія, і ще шість країн, крім них — і що це їм дало? Тому Азербайджан змінив тактику і заявив: хочете миру — віддайте територію», — каже експерт.

Кажуть, Ізраїль теж на боці Азербайджану. То у Вірменії взагалі немає шансів?

1 жовтня Вірменія оголосила, що відкликає свого посла з Ізраїлю для консультацій через постачання озброєння Азербайджану. Власне, Баку й не заперечує, що зброя ізраїльського виробництва, зокрема безпілотники, використовується у конфлікті в Нагірному Карабаху. Утім це не дає підстав розглядати Ізраїль як сторону конфлікту.

«Про ізраїльську зброю — це частина риторики. Білорусь теж багато зброї постачала Азербайджану і це теж викликає певну проблему у відносинах Єревана й Мінська. Це нормальна реакція: в України теж викликало б негатив, коли якісь країни постачали б зброю Росії. Але у нашому випадку РФ є самодостатньою країною, на відміну від Азербайджану. Він останні 23 роки проводив модернізацію окремих секторів оборони. І для цього були потрібні спільні проєкти, імпорт комплектувальних, боєприпасів. Вони їх набирали і з Туреччини, і з Ізраїлю», — пояснює Куса.

За словами експерта, попри таку серйозну підтримку Азербайджану, не можна говорити про його реальну перевагу у конфлікті. Хіба у плані технологій: турецькі безпілотники Bayraktar, які Туреччина почала відносно нещодавно виготовляти і які Україна теж закупила, дещо кращі за вірменські. Крім того, про чисельну перевагу Азербайджану теж говорити поки рано говорити, адже хоча їхня армія й кількісніша, у Карабаху вона явно залучена не вся. 

Григорій Перепелиця наголошує, що перевага Азербайджану нині лише частково зумовлена перевагою в озброєнні. Закупівля новітніх його видів у Туреччини, Росії й Ізраїлю після поразок азербайджанської армії 1994-го року мала й такий собі ідеологічний ефект — підіймала бойовий дух оновлених (теж не без турецького сприяння) збройних сил. Але ще важливо, що Азербайджан у бойових діях використовує так звану “тактику рою” — його безпілотники атакують супротивника разом, немов бджолиний рій.

«Вона уже відпрацьована Туреччиною в Сирії, і проти неї ніякі системи ППО не допоможуть. До того ж Азербайджан використовує ударні безпілотники Bayraktar, які знищують вірменську військову техніку, мов у комп’ютерній грі. Тим часом у вірменських військах — російські офіцери. Вони дотримуються класичної радянської тактики, яка існувала ще в часи Другої світової. Це насичення бойових порядків артилерією й піхотою. Що більше піхоти, то більша перевага. Але за тактики рою вона уже не має значення. Вони просто вибивають техніку, і лишаються самі лише піхотинці зі стрілецькою зброєю. Їх викошують «Смерчами» й «Градами»», — пояснює експерт.

Кого підтримують інші країни-сусіди?

Грузія запропонувала свою альтернативу Мінську та Криму — перемовини представників у Тбілісі.

«Наш спільний інтерес — якнайшвидше встановити мир у регіоні», — заявив грузинський прем’єр Григорій Гахарія. Водночас після заворушень у вірменській громаді Грузії, Тбілісі чітко дав зрозуміти Баку та Єревану, що їм не варто розраховувати на військовий транзит територією Грузії.

Представники вірменської меншини в регіоні Самцхе-Джавахеті активно підтримали заклик Єревана записуватися у добровольці та вирушати у Карабах. Азербайджанська громада і депутати грузинського парламенту від неї у своїй риториці також далекі від нейтралітету, якого загалом намагається дотримуватися Тбілісі.

Схоже, питання Карабаху матиме неабияку вагу на парламентських виборах у Грузії, які заплановані на 31 жовтня. Заява експрезидента, а нині лідера партії «Єдиний національний рух» Міхеіла Саакашвілі про те, що Карабах є частиною Азербайджану, не сподобалась у Самцхе-Джавахеті. Її розцінили як «зраду» національних інтересів на користь азербайджанців, союзників турків, які у 1915-му влаштували геноцид вірменського населення. І багато хто з тамтешніх мешканців уже каже, що передумав голосувати за партію Саакашвілі.

Інший сусід ворожих країн, Іран, теж намагається дотримуватися нейтралітету. Однак час від часу сам страждає від прикордонного конфлікту. Наприклад, 1 жовтня під час обстрілів у Карабаху на території району Ходафарін впало три випадкових снаряди, є поранені серед цивільного населення, пошкоджено шість будинків. Іран уже розміщує військових та бійців Корпусу вартових ісламської революції неподалік кордонів. 

Також Іран застерігає Туреччину від перекидання сирійських найманців в Карабах (хоча й не підтверджує інформацію про те, що вони вже там є). За словами міністра закордонних справ Ірану Саіда Хатібідзе, «перенесення війни на Кавказ із Сирії призведе до значно більшої катастрофи, аніж сам по собі нагірно-карабаський конфлікт».

Але тут теж не все так просто. Тривалий час Іран та Азербайджан були у складі єдиної держави, а після російсько-перської війни 1828 року азербайджанці опинилися по обидва боки новоствореного кордону.

«Іран не визнає азербайджанців окремою нацією, вважає радше вигаданою. Адже більша частина азербайджанців мешкає на території Ірану (понад 15 мільйонів — ред.) Між ними постійно є суперечки, які, однак, не доходять до збройної сутички. І цього разу Іран не втягнеться у війну на боці Вірменії. До того ж стосунки Ірану з Вірменією повністю контролює Росія: вони визначаються у Москві, а не в Єревані. Це ще один доказ того, що за воєнну підтримку з боку Росії Вірменія розплачується своїм суверенітетом», — зазначає Григорій Перепелиця.