Рік тому почалася війна в Карабаху — одна з найбільш кровопролитних у регіоні в XXI столітті. Війна тривала 44 дні й за цей час забрала життя щонайменше 6 700 людей. Сторони досі уточнюють втрати, процес обміну полоненими не завершився, міжнародні спостерігачі закликають Азербайджан і Вірменію розслідувати скоєні військові злочини.

Журналіст JAMnews Артур Хачатрян, який висвітлював війну минулої осені, знову з'їздив в Степанакерт (Ханкенді), щоби дізнатися, як живуть його мешканці сьогодні.

Дисклеймер: у матеріалі використовуються топоніми, ухвалені у Вірменії й невизнаній «Нагірно-Карабаській Республіці».

Війна закінчилася 9 листопада 2020 року. Пізно ввечері цього дня прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян погодився передати під контроль Азербайджану частину невизнаної «Нагірно-Карабаської Республіки» — землі, що не входили до складу Нагірно-Карабаської області радянського Азербайджану, а також території, які азербайджанські війська встигли зайняти восени 2020 року, зокрема і стратегічно важливе місто Шуші (Шуша).

Під контролем Вірменії залишилася столиця невизнаної «Нагірно-Карабаської Республіки», місто Степанакерт, яке азербайджанці називають Ханкенді. Президент Азербайджану Ільхам Алієв своєю чергою погодився на те, що в цей регіон увійдуть російські миротворці — днями Алієв заявив, що позитивно оцінює їхню присутність в Карабаху, хоч і має до них низку претензій.

Поразка у війні призвела до глибокої політичної кризи у Вірменії. Тут досі протестують родичі загиблих і зниклих безвісти. Азербайджан, який повернув контроль над деякими територіями, обіцяє повернути в Карабах біженців, які були змушені виїхати звідти протягом першої війни, 30 років тому. Однак зараз на ці землі нікого не пускають під приводом того, що території заміновані.

Все ще «дорога життя»

Щоби зрозуміти, в якому становищі опинився Нагірний Карабах після війни, достатньо проїхати Лачинським коридором. Ця шестикілометрова ділянка дороги, яку називають «дорогою життя», пов'язує Вірменію з невизнаною республікою. Карабах контролював його з 1992 року і втратив контроль наприкінці війни, в листопаді 2020-го. Зараз безпеку пересування Лачинським коридором забезпечують російські миротворці.

Не доїжджаючи до коридору, ще на території Вірменії, ви можете побачити табличку «Вільний Арцах вітає вас». На колись жвавій трасі тепер можна помітити лише нечисленні машини. А на самому початку коридору висвітлюється інший напис російською: «Лачинський коридор — зона відповідальності російських миротворців».

Добре укріплені блок-пости росіян стоять через кожні 5 кілометрів. Знімати їх суворо заборонено. Солдати просять показати документи, іноді перевіряють багажники машин.

Виникає відчуття, що навколо зона відчуження: закинуті села, окопи, що залишилися після війни, та сліди уламків на асфальті й на парканах будинків. Це важке видовище для вірмен, але ще тяжче їм бачити місто Шуші (Шуша), з узяттям якого і закінчилася друга карабаська війна. Уже на під'їзді впадає в око великий будівельний майданчик: Азербайджан прискорено зводить дороги й тунелі.

Неподалік від міста розташований останній російський КПП коридору, за п'ять метрів від якого стоять азербайджанські солдати. Вірменський напис «Шуші» замінила азербайджанська назва міста — «Шуша», а поряд з азербайджанськими прапорами майорить турецький — червоний із півмісяцем.

Позиції протилежних сторін тепер розташовані між Шуші та Степанакертом (Ханкенді), подекуди на відстані в декілька десятків метрів один від одного. Столиця Нагірного Карабаху тепер перебуває фактично на лінії зіткнення.

Живий і тихий Степанакерт

Якщо випадково потрапити в Степанакерт, не знаючи його передісторії, навряд чи можна здогадатися про те, що ще рік тому місту завдавали жорсткі удари сучасними оперативно-тактичними ракетними комплексами й реактивними системами залпового вогню.

Зараз Степанакерт майже повністю відновлено. Тут швидко будують нові житлові комплекси, щоб надати оселю вимушеним переселенцям. Їх кілька десятків тисяч. Частина повернулася в Карабах і досі живе в готелях і гуртожитках, інші залишилися у Вірменії, а дехто й узагалі поїхали в Росію.

Степанакерт — все те саме чисте та приємне містечко з вечірніми кав'ярнями й освітленими фонтанами. З заходом сонця центр пожвавлюється, проте з ресторанів не лунає гучна музика, автівки їздять містом спокійно, а люди немов соромляться сміятися на повний голос.

Сліди війни з будинків практично стерті, але рани в душах людей досі не загоєні: майже кожна сім'я втратила родича чи друга.

На колись велелюдному ринку продавцям доводиться визирати нечисленних покупців. Раніше сюди заходили гості з Вірменії та навіть туристи з інших країн. Зараз потік мізерний, розповідає Донара Барсегян, яка вже понад 10 років просто на ринку пече женгялов хац — фірмові карабаські коржі: «За місяць після війни людей стало дуже мало. Мало хто приїжджає, а дехто взагалі їде. Раніше було добре. Дуже багато людей було».

Тітка Донара з ринку не йшла: пекла хліб із зеленню, фірмове блюдо карабахців, навіть у розпал війни. З ранку пекла і роздавала його солдатам, а потім йшла збирати зелень для начинки, щоб почати все спочатку наступного дня. Донара — майже символ міста. Вона завжди на місці, що б не трапилося.

«Важко людям зараз. Фінансова допомога від держави була корисною, але цього мало. Є відтік із республіки. Деякі приходять сюди по великі сумки — а потім їдуть із ними в Росію. Але є й ті, хто повертається. Люди бояться, що знову може початися війна. Росіяни говорять, мовляв, поки ми тут, можете бути спокійні, але все ж», — каже Донара.

«Коли стріляють, відразу поціляє в нас»

Однак навіть присутність російських солдатів не запобігає випадкам порушення режиму припинення вогню. Щоправда, після війни серйозних інцидентів не фіксували, проте час від часу постріли лунають, а люди отримують поранення. Обстрілів зазнають і населені пункти.

Село Кармир Шука (Червоний Базар) зараз опинилося на лінії зіткнення, хоча до війни воно перебувало далеко в тилу. Азербайджанські позиції розміщені лишень у кілометрі від будинків. Після війни по Кармир Шука стріляли кілька разів — поки обходилося без жертв. Місцевим важко жити в таких умовах. Попри це, практично всі жителі повернулися в село після закінчення бойових дій.

Джульєтта Арутюнян погоджується на інтерв'ю після довгих умовлянь. Її син залишив удома дружину, п'ятьох дітей і записався добровольцем. Воював до останнього дня. Сама вона з чоловіком перечекала війну у Вірменії. Повернулася за кілька днів після підписання документа про припинення вогню.

«Ми будемо жити тут, що б вони не робили. Це земля наших предків. Тільки їхні пости дуже близько знаходяться. Хотілося б, щоб відійшли трохи. Бо коли стріляють, відразу поціляють у Червоний Базар», — розповідає вона.

Але, ясна річ, відводити назад війська ніхто не буде. Цьому селу ще пощастило: сусіднє село Тагаварт розділилося на дві частини — вірменську та азербайджанську. Позиції сторін розташовані просто між будинків, де-не-де їх розділяють лише кілька десятків метрів.

На відміну від Тагаварта і Кармир Шука, місто Мартуні живе у відносному спокої. Азербайджанські позиції тут можна розгледіти тільки в бінокль. Під час війни Мартуні піддавався запеклим бомбардуванням. Зараз тут панує незвична тиша. Життя повернулось у звичне річище, але на обличчях багатьох жителів все та сама печаль.

У центрі міста тишу порушують звуки піаніно, віолончелі та скрипки. У музичній школі повно учнів навіть у суботу. Їх стало набагато більше після війни, коли сюди переселилися жителі населених пунктів, що перейшли під контроль Азербайджану.

«Війна безпосередньо вплинула практично на всі родини. Є сім'я Агасянів, де на війні загинули два брати. Один був героєм війни 16-го року і нашим учнем. Це трагічно, складно словами описати. Є загиблі син і батько», — каже Альвіна Багдасарян, директорка місцевої школи.

Вона пережила вже третю війну. Як майже всі тутешні чоловіки, її чоловік і син теж пішли добровольцями. Мартуні зміг витримати натиск супротивника, хоча на початку війни Азербайджан прагнув прорвати лінію оборони саме в цьому напрямку.

Чи може бути четверта війна? Може, каже Анаїт. Але їхати все одно не збирається: «І мови бути не може, — відрізає вона. — Будемо жити, як раніше».

Територія невизнаної «Нагірно-Карабаської Республіки», що залишилася під контролем вірменської сторони, фактично цілком відрізана від Вірменії. Але офіційний Єреван не збирається відмовлятися від питання статусу Нагірного Карабаху.

Зараз, через рік після війни, головне завдання місцевої влади — повернути переселенців, які залишилися у Вірменії, до Карабаху. Вони вважають, що потребуватиме десятків років, аби відновити довоєнні темпи розвитку. А прості жителі думають, що будь-якої миті потрібно бути готовими до війни. Люди впевнені, що вона неминуча.

Боротьба у площині дипломатії

На думку президента Азербайджану Ільхама Алієва, рік тому його країна законно скористалася своїм правом на самооборону, а сьогодні готова до переговорів про мирну угоду з Вірменією. Про це Алієв заявив на 76-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 23 вересня 2021 року.

Водночас, за його словами, адміністративної одиниці під назвою «Нагірний Карабах» не існує. Алієв також згадав, що 27 вересня 2020 року, через три дні після його виступу на Генасамблеї ООН, Вірменія «перейшла в широкомасштабний наступ проти військових позицій і цивільних осіб Азербайджану». Відповідно, за словами Алієва, Азербайджан почав контрнаступ і «відновив свою територіальну цілісність та історичну справедливість. Нагірно-карабаський конфлікт залишився в минулому».

За словами Алієва, тепер можна почати переговори про делімітацію і демаркацію кордонів, що поверне мир до регіону. До того ж є пропозиції й стосовно транспортних проєктів, зокрема, щодо Зангезурського коридору, який з'єднає основну частину Азербайджану з Нахічеванською Автономною Республікою та Туреччиною і створить нові можливості для регіону.

«Однак ми досі не бачимо позитивної реакції від Вірменії на нашу пропозицію», — заявив він.

На тій же 76-й сесії Генасамблеї ООН прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян виступив із заявою, що «право народу Нагірного Карабаху на самовизначення не може бути скасовано, а карабаський конфлікт не може вважатися врегульованим в результаті застосування сили». Пашинян зазначив, що врегулювання конфлікту можливе тільки в межах переговорного процесу під егідою Мінської групи ОБСЄ.

https://hromadske.ua/posts/insha-zemlya-nagirnij-karabah-cherez-rik-pislya-vijni