На Україну чекає довга дорога до нормального життя: перемога над державою-терористом, повна деокупація територій, які агресивний сусід вважає "своїми" протягом багатьох років, потім – розмінування жахливих за площею мінних полів та відновлення зруйнованих міст, сіл, інфраструктури та історичних пам'яток. Такий шлях зараз успішно проходить Азербайджан – і досвід Баку може стати безцінним для Києва.

...З території цієї країни насильно переселяли її мешканців, історію її земель та народу нещадно фальсифікували царські, а потім – радянські ідеологи, більшовики знищили її короткострокову державність, здобуту за часів Першої світової війни 1918-го, у новітній пострадянській історії агресивний сусід окупував частину території цієї держави, проголосивши на них невизнану псевдореспубліку, де планомірно знищувалися всі історичні та культурні сліди народу-жертви, і де була заборонена його мова та література, що змусило мільйони до міграції та внутрішнього переміщення.

Щось нагадує, так? Лише кривавому апогею цієї історії – приблизно вже тридцять років, агресивний сусід у цьому випадку – Вірменія (але за прямої участі Росії), а країна, яка пережила окупацію та тимчасову втрату своїх територій, геноцид і етноцид – Азербайджан.

Зараз в Україні проживає досить велика азербайджанська діаспора, яка зайняла активну позицію в російсько-українській війні ще з 2014 року (Діаспора азербайджанців Криму – єдина з усіх національних діаспор півострова не визнала російську анексію і публічно заявила про це навесні-влітку 14-го), у складі ЗСУ воює багато етнічних азербайджанців з українським паспортом, також багато азербайджанців у лавах Інтернаціонального легіону (Тюркський батальйон) та ТрО.

Азербайджанські добровольці часто кажуть, що росіяни вже позбавили їх однієї Батьківщини – багато років тому, і вони не хочуть дозволити їм це зробити знову. Під час Першої Карабахської війни між Вірменією та Азербайджаном війська РФ відкрито брали участь у ній на боці Вірменії, яка висунула територіальні претензії на азербайджанський регіон Карабах. Та нелюдська війна має багато паралелей із нинішнім українським лихом – на початку 90-х вірменські та російські артилеристи стирали цілі міста з лиця землі, сотнями вбивали мирних жителів лише для того, щоб назавжди прибрати з захоплених земель сліди азербайджанської історії. Згодом на більшій частині окупованих азербайджанських земель загарбники нікого навіть не селили – вони їм потрібні були виключно як буферна зона або як джерело швидкої наживи (на викопних ресурсах або майні цивільних, що втекли від розправи). Знайома для кожного українця картина, чи не так? Тільки тоді крали переважно не пральні машини – а буквально розбирали чиїсь спорожнілі будинки на цеглу.

Азербайджан пережив біль поразки, оплакав загиблих – і майже 30 років, стиснувши кулаки та зчепивши зуби, планомірно готувався повернути своє. Тридцять років азербайджанці тихо і непублічно зміцнювали армію, закуповуючи по всьому світу техніку і боєприпаси, будували з нуля оборонну промисловість, без шуму та піару навчали своїх солдатів військовій справі та тактичній медицині за стандартами НАТО, готували своїх офіцерів і планували майбутню Вітчизняну війну, щоб два роки тому лише за 44 дні вигнати загарбників зі своєї землі та відновити свій суверенітет над окупованими територіями.

На жаль, однієї перемоги виявилося замало. Окупанти залишили по собі здебільшого випалену землю, забруднені боєприпасами, що не розірвалися, і мінами тисячі квадратних кілометрів землі – охочим потрапити в рідні краї людям повертатися було просто нікуди. І Азербайджан розпочав довгий шлях відновлення та реінтеграції відвойованих територій.

...Тим самим шляхом пройде й Україна.

Азербайджанська руїна

Навряд чи здивується будь-який українець, який читає ці рядки, але першопричиною всіх бід у новітній історії Азербайджану була – як і в нашому випадку – росія. Завершивши окупацію Кавказу в 19 столітті і розділивши з Персією (нинішній Іран) територію Азербайджанських ханств, імперські генерали не на жарт занепокоїлися тим, що мусульмани-азербайджанці будуть тяжіти до сепаратизму – і отримають у боротьбі за незалежність могутнього союзника у вигляді мусульманської Османської імперії.

До "вирішення питання" російські імперці підійшли з притаманною їм брутальністю – і вирішили заселити південну частину Кавказу християнами, створивши таким чином буферну зону між мусульманами російськими та турецькими. У якості "християнізаторів" південних земель імперії був обраний народ, який не мав своєї державності, – хаї, які проживали на території сучасної Туреччини (ближче до священної для них гори Арарат) і в Персії. Хаї – це самоназва вірмен вірменською ж мовою. Слово "Вірменія", згідно з однією з найпоширеніших серед вчених версій, може походити від назви стародавнього (що існувало в період понад 2 тисячі років до нашої ери) державного утворення на півночі сучасної Сирії. А дослідники вірменського епосу роблять висновки про те, що хаї мігрували до Арарату взагалі із земель нинішнього Іраку – Месопотамії. Втім, офіційна вірменська та російсько-імперська історіографія при цьому запевняє, що на початку першого тисячоліття н.е. вірмени жили і навіть мали свою державу і на Кавказі – але ця теорія не підтверджується світовою археологічною наукою.

Так чи інакше, але останнім успішним проектом державного будівництва хаїв на той момент була Кілікійська держава – феодальне князівство, а потім королівство, яке існувало з 11 по 14 століття на узбережжі Середземного моря на межі південного сходу сучасної Туреччини та Сирії. Кілікія стала важливим союзником для хрестоносців, але, зрештою, була знищена монголами і стала частиною Османської імперії, де християнська релігія перетворилася в основу для збереження національної ідентичності хаїв (частина з них пішли від османів на територію сучасного Ірану, Персії). Цей історичний досвід, що передбачав неприязнь до мусульман, здався досить переконливим для російських колонізаторів (зокрема, ідеолога переселення хаїв з Персії на Кавказ – дипломата та літератора Олександра Грибоєдова), тож процес переселення християн на південно-західний Кавказ, звідки примусово депортували місцеве мусульманське населення, стартував у 1830-х.

У результаті на території Іреванського ханства (Західний Азербайджан) була утворена Вірменська область із центром у місті Іреван (столиця ханства, місто-фортеця, закладена мусульманським воєначальником Реванкулі-ханом на початку 16 століття). Азербайджанців поступово і неухильно на схід витісняли хаї під покровительством імперської армії та чиновників. Іреван імперці почали називати Ерівань.

Проте проіснувала Вірменська область недовго – 1840 року російський імператор Микола I, зрадивши обіцянки російської корони, ліквідував її царським указом і скасував особливі привілеї вірмен та Вірменської церкви цих землях. Після низки бунтів на Кавказі, 1849-го, адміністративно південний Кавказ був вкотре перепиляний, і виникла заселена азербайджанцями та хаями Еріванська губернія з центром в Ерівані.

На картині Франса Рубо "Взяття російськими військами Еріванської фортеці" (1827) та імперської медалі "З нагоди взяття Іреванської фортеці" (1829) помітні типові види мусульманського міста з мечеттю

У момент краху Російської імперії, в 1918 році і Азербайджан, і Вірменія (як і Україна) короткостроково здобули незалежність – Азербайджанська Демократична Республіка навіть встигла налагодити дипломатичні відносини з нашою УНР. В умовах Першої світової війни та глобального переділу кордонів АДР погодилася не заперечувати належність населеної азербайджанцями та вірменами Ереваньської губернії – віддавши її Вірменії разом із центральним містом, яке згодом стало столицею нової Вірменії, Єреваном. В результаті відтік азербайджанського населення (що опинився по інший бік кордону від свого народу і столиці Баку) звідти ще більше посилився. Обидві країни (як Українська Народна Республіка) проіснували недовго і незабаром були захоплені більшовиками.

З моменту заселення хаїв на Кавказ спочатку імперські, потім – радянські ідеологи-пропагандисти невпинно фальсифікували історичні відомості про регіон і народи, що його населяли (не меншою мірою, ніж історію українців та української мови, яким, як ми пам'ятаємо, у кращому випадку відводилася роль "молодшого брата" та "говірки" – а в крайніх ідеологічних конвульсіях рашистів, як відомо, українська мова і зовсім фейк, українців ніколи не було, а країну нашу вигадав Ленін). За бажанням, докладніше про помічені європейськими та американськими фахівцями масштабні фальсифікації історичних манускриптів, літописів та археологічних знахідок Кавказу псевдоісториками на службі Росії можна прочитати цілий лонгрід – ТУТ. 

Поступово, вже за радянських часів, у вірменських партійних еліт сформувався запит на розширення підконтрольних територій (оскільки Вірменська РСР була найменшою у складі СРСР за площею і вкрай бідною). Спираючись на вигадані російськоімперськими та радянськими псевдоісториками фейки, вірменське політбюро почало відкрито претендувати на Карабах – азербайджанський регіон, крім іншого, багатий покладами золота і міді і що мав спільний кордон з Іраном (а наявність державного кордону, особливо з капіталістичною країною, навіть в СРСР означала для місцевих начальницьких еліт додаткові можливості). Остаточно ці хотілки сформувалися у територіальні претензії у 1986-87 роках, після приходу до влади у пізньому совку Михайла Горбачова, який довгі роки працював в оточенні вірменських партійних робітників до свого призначення генсеком. Тоді у Вірменії (немислима демократія для СРСР!) було створено публічний рух "Комітет Карабах", який відкрито вимагав передачі порівняно багатого азербайджанського регіону під контроль Єревана. 

Паралельно, оскільки Союз непорушний після аварії на Чорнобильській АЕС і ганебної поразки в Афганській війні тріщав по швах, КДБ почало реалізовувати в прикордонних республіках стратегію локальних війн та заморожених конфліктів – для того, щоб мати можливість застосовувати на околицях загниваючої імперії армію проти мирного населення, яке дедалі частіше виявляло невдоволення нескінченними очікуваннями світлого соціалістичного майбутнього в умовах тоталітаризму і продовольчого дефіциту (крім Карабаха, який став "першою ластівкою" цієї людоїдської стратегії, усьому світу відомі приклади Грузії та Молдови. У новітній історії те ж саме росіяни спробували зробити у нас на Донбасі). 

У результаті ЦК Компартії дав негласне добро, і КДБ розпочало розпалювання міжнаціональної ворожнечі у Вірменії та Азербайджані. Талановиті провокатори гебні для початку організували вірменські мітинги в азербайджанському місті Ханкенді (місто в Карабаху, де значну частку населення складали саме вірмени), що переросли у стихійні погроми азербайджанського населення. Азербайджанських біженців, які рятувались від сформованих за етнічною ознакою бандитських угруповань, автобусами "люб’язно" звозили в азербайджанський промисловий центр Сумгаїт, де вони на імпровізованих мітингах розповідали співгромадянам про події в Карабаху, що викликало природну бурхливу реакцію. 

На тлі зростаючого невдоволення азербайджанців у Сумгаїті почали діяти банди тітушок – так, у росіян ніщо не нове під Місяцем – злочинців під керівництвом агента КДБ, тричі судимого вірменина (!) Едуарда Григоряна, що влаштували 27-28 лютого 1988 року масштабний погром вірмен (!), які проживали у Сумгаїті.

До речі, вірменин Григорян у результаті був офіційно звинувачений та засуджений за організацію злочинів проти своїх співвітчизників у Сумгаїті. На вимогу Кремля він був переданий для відбування тюремного ув'язнення в росію, де в найкоротші терміни його відпустили на волю – і він відтоді спокійно проживає в Московській області.

Для "наведення ладу" на територію Азербайджану зайшов радянський ОМОН, а потім і армія. Гніт майбутньої війни був підпалений, вона могла стартувати прямо взимку 1988-89 років, але її відклав руйнівний Спітакський землетрус на північному заході Вірменії. У результаті бійня почалася вже 1990-го і досягла апогею після розвалу Радянського Союзу, перерісши в Першу Карабахську війну 92-94-го років, де на боці Вірменії проти Азербайджану відкрито виступила російська федерація, не залишивши невеликій пострадянській республіці жодних шансів на перемогу.

Результатом цієї масштабної кгбешної операції стало заморожування конфлікту, втрата контролю Азербайджану над Карабахом та ексклавами республіки (Азербайджанські території, з усіх боків оточені Вірменією), втрата Вірменією контролю над її ексклавом Арцвашен в Азербайджані, сотні тисяч біженців, до 35 тисяч загиблих, руйнування та розорення процвітаючого регіону та поява на завойованій вірменами та росіянами території невизнаної псевдодержави Арцах (аналог "л/днр", маріонетковий режим, фактично підконтрольний Єревану, відкритий коридор для іранського наркотрафіку та іншої контрабанди).

Для Москви ж головним досягненням усієї цієї операції стала, в результаті, повна залежність Вірменії від Кремля і російських збройних сил, які надовго прописалися на військовій базі у Вірменії, а також від російських енергоносіїв та палива. Вірменія стала вічним надійним союзником кремлівських імперців на військовому та дипломатичному фронті (наприклад, зараз підтримує вбивство росіянами українців в ООН).

За допомогою росії Вірменія не лише завоювала чужі території, а й повністю виграла інформаційну війну проти Баку. До послуг Єревана була вся міць російської пропагандистської машини, а також – велика російська та вірменська діаспори у США, Франції та Канаді, які лобіювали інтереси Вірменії та поширювали відверту брехню про Карабахську війну. "Розп'яті хлопчики в трусиках", якими російські пропагандисти годували світ у 2014-му – це дитячий белькіт у порівнянні з фальсифікаціями та системною інформаційною роботою, проведеною проти Азербайджану. Досі в багатьох країнах світу Перша Карабахська війна сприймається як "визвольна війна християн", які виступили проти "організованого мусульманами геноциду", який нібито мав місце ("8 лєт бамбілі Донбас", ага). Безліч міжнародних організацій та правозахисників регулярно відвідують Азербайджан у марних пошуках слідів злочинів проти вірменів – але нікого останні 30 років не цікавили відкрито скоєні злочини проти азербайджанського народу за часів вірменського завоювання та окупації Карабаху.

У російськомовній та навіть україномовній (!) Вікіпедії всі статті на тему вірмено-азербайджанських відносин та історії ретельно відредаговані, а, якщо фальсифікація легко спростовується авторитетними джерелами – у цьому випадку події та часові проміжки, незручні російсько-вірменському трактуванню історії, просто відсутні (спробуйте почитати про Карабахську війну, історію міста Єреван або про погроми азербайджанців – помітите чимало білих плям, періодів на цілі десятиліття, про які не написано жодного слова).

Вірмени пішли у своїй справі ще далі – вони фізично знищили всі можливі докази своєї порівняно нещодавньої появи у самій Вірменії та Карабаху. Наприклад, знесли встановлений ними ж 1978 року пам'ятник 150-річчю переселення вірмен у карабахському місті Агдере.

Встановлений у 1978 році пам'ятник на честь 150-річчя переселення вірмен у Карабах був знищений, оскільки був "небажаним доказом"

Відновити справедливість і контроль Баку над Карабахом та ірано-азербайджанським кордоном стало можливим лише через 26 років під час переможної Другої Карабахської війни 2020-року, яку тепер в Азербайджані називають Вітчизняною.

До речі, цей момент теж показовий: у результаті росія зрадила своїх союзників, обдуривши очікування вірменів на серйозну військову допомогу в цій війні. Попри те, що вірменський народ російські імперці звозили на Кавказ з усього світу, обіцяючи їм процвітання на чужій землі та покровительство в обмін на лояльність, насправді Кремль, після двох століть використання вірмен як тарана проти корінних кавказців, "кинув" цілу націю, залишивши хаїв розбиратися з інспірованими росією проблемами наодинці.

Небезпечний ґрунт

Перша дуже велика проблема, що чекає на нас після перемоги, і в яку занурився Азербайджан – це розмінування, очищення від вибухонебезпечних предметів деокупованих територій.

Наразі Карабах – один із найбільш мінно-забруднених регіонів світу – проте, швидше за все, до завершення нашої війни Україна впевнено візьме сумну пальму першості у цьому питанні.

В Азербайджані, окрім військових, розмінуванням територій займається спеціально створене державне Агентство з розмінування – ANAMA, яке залучає як власних фахівців, так і приватні компанії-підрядники до небезпечної копіткої роботи. Навіть за умови, що щодня над очищенням земель Карабаху від смертельних сюрпризів працювали понад дві тисячі людей протягом двох років (зараз працюючих демінерів залишилося близько 500, оскільки послуги іноземних підрядників коштують непідйомно дорого), вдалося розмінувати лише близько 600 квадратних кілометрів з приблизно 10 тисяч замінованих квадратних км – це площа, порівняна за розміром із державами Катар чи Ліван.

Середній темп очищення землі від вірменської спадщини в Карабаху становить лише 50 квадратних метрів на день на одного сапера. Зі службовим собакою швидкість обстеження територій демінером зростає до 750 кв м на день, але, у підсумку, все залежить від щільності мінування. Сапери згадують, що одного разу їм довелося втратити чимало часу на клаптик землі на дорозі площею усього лиш 2 квадрати, де окупанти люб'язно закопали одразу 11 протипіхотних мін. Крім того, з диявольською методичністю вірмени замінували мечеті та цвинтарі – на таких об'єктах щільність мінування настільки висока, що очищати територію можна лише вручну, ніяка спецтехніка не підходить і собаки не справляються.

Процес розмінування уповільнюють мільйони осколків, уламків і гільз, якими усіяний місцевий ґрунт і які змушують металодетектори реагувати на метал, змушуючи саперів ретельно вивчати буквально кожен квадратний сантиметр землі.

Хоча вірменська сторона передала, за умовами мирної угоди, Азербайджану свої карти мінних полів (згідно з ними, наприклад, лише в одному Агдамському районі відзначено понад 97 тисяч мін), їхня точність, за реалістичними оцінками – всього близько 20%.

Щоб прискорити процес, азербайджанські сапери закликали на допомогу науку. Обстеження земель тепер проводяться хорватськими важкими машинами на дистанційному керуванні та за допомогою новітніх дронів: азербайджано-ізраїльські безпілотники здатні з повітря проводити сканування ґрунту на глибину півтора метра.

Такі технології, безперечно, дуже допомогли б Україні.

Мертва земля

Попри заяви вірменських окупантів Карабаха про нібито історичну приналежність їм територій Західного Азербайджану (і навіть "сакральну важливість" цих територій), на більшу частину цих земель вірмени принесли лише руйнування та смерть, навіть не намагаючись там селитися чи щось будувати. Це частково схоже на тактику випаленої землі, яку використовує росія на українському Донбасі – але, у нашому випадку, стирання з лиця землі східноукраїнських міст диктується військовою необхідністю: не вміючи захоплювати міста, росіяни просто знищують у них кожну споруду авіацією та артилерією, і фактично займають випалену пустку, яку немає сенсу утримувати ЗСУ. У Карабаху ж села та міста, свої будинки та ферми азербайджанці вимушено залишали цілими – в умовах наступу вірмен під прикриттям російських військових – йдучи з них з надією колись повернутися.

…Як виявилося, населені пункти, інфраструктура та споруди Карабаху не були потрібні загарбникам. Все, що можна було пограбувати і поцупити, окупанти розікрали. Із спорожнілих азербайджанських будинків витягували все цінне: меблі, начиння, вікна, двері, шифер з дахів. Далі все зробила сама природа за три десятки років. У прикордонних з Іраном районах окупанти продавали будинки азербайджанців іранцям – ті приїздили на вантажівках, платили вірменським солдатам $100 за будинок, а потім розбирали ці будинки на цеглу – до фундаменту – і вивозили будматеріали до себе в Іран.

се, що залишилося від містечок та села в окупованому Карабаху. У зображених на фото місцях не було активних бойових дій, ці населені пункти були пограбовані у мирний період

Деколи здається, що окупанти навмисне намагалися знищити самі сліди перебування азербайджанців на цих землях. З маніакальним старанням тут руйнувалися цвинтарі: з них зникали надгробні плити, могили осквернялися мародерами – причому більшість могил розриті в тій частині, де мала бути голова похованого.

Співробітник спецпредставництва президента Азербайджану в Карабаху Араз Іманов розповідає жахливі речі, підкріплюючи їх фотографіями:

- У тисячах могил вкрадені черепи. За часів СРСР було модним при лікуванні зубів використовувати золоті коронки – тому окупанти голови крали, щоби витягти з них ці коронки. Ми знаходимо багато викинутих черепів, у яких видалено зуби.

озграбовані азербайджанські цвинтарі. На фото видно підкопи на могилах, зроблені в області голови покійних

Особливу ненависть окупанти відчували до релігійних об'єктів. До дня деокупації в Карабаху з 69 довоєнних мечетей вціліли лише 2. На десятках фото та відео, опублікованих в інтернеті російськими блогерами-мандрівниками (власники російського паспорта були одними з небагатьох, хто міг отримати доступ до окупованого Карабаху – так само, як зараз, наприклад, у Маріуполі), зафіксовано, як азербайджанські мечеті використовувалися в якості хліву для домашніх тварин.

Вірменська сторона стверджує, що всі тварини на цих фото – дикі, бродячі. Однак на фото одних і тих же перетворених на хлів мечетей видно, що хтось зачиняє та відчиняє двері для корів та свиней. Та й як у руїнах посеред степу цілком вгодовані "бродячі" тварини знаходили б воду?

Хлів у мечеті. На одному фото видно закриті двері до мечеті, на іншому – тварин всередині неї

…"Хіросимою Кавказу" називають азербайджанське місто Агдам. Тут місцеві жителі разом із армією чинили окупантам запеклий опір, не бажаючи здаватися без бою. Сусідній населений пункт Ходжалі був оточений російсько-вірменськими військами. Озвірілі фашисти під вірменськими та російськими прапорами заблокували доставку гуманітарних вантажів та евакуацію з Ходжалі, і штурмуючи місто, вбивали всіх без розбору – в результаті там наприкінці лютого 1992 року загинули 613 мирних жителів.

Агдам стояв до останнього, як український Маріуполь чи Волноваха – російсько-вірменські війська стерли його з лиця землі артилерією та "Градами". Частково вціліла в Агдамі лише одна будівля – центральна мечеть із мінаретами: артилеристи окупантів використовували її як орієнтир для прицілювання. Від решти споруд залишилися, у кращому разі, окремі фрагменти стін.

Колись це було квітуче місто Агдам. Тепер воно стерте з лиця землі окупантами

Агдам став для вірменських окупантів сакральною точкою – його відчайдушно намагалися взяти, оскільки єреванська та радянсько-російська пропаганда стверджувала, що саме в районі Агдама нібито знаходиться зведена понад дві тисячі років тому давня столиця вірменської держави Тигранакерт. Після завоювання Агдама вірменські археологи доклали чимало зусиль на пошуки будь-яких слідів стародавньої вірменської цивілізації у цих краях. Нічого не знайшовши, вони "призначили" "руїнами" Тигранакерта азербайджанську фортецю, зведену у 18-му столітті, і втратили будь-який інтерес до Агдама та його околиць. У результаті, цілий регіон поступово стирався зі світової карти.

Тут варто відзначити, що на тих, хто спробує пошукати в мережі інформацію про Тигранакерт, чекає сюрприз – виявиться, що у світі їх "існувало" кілька, як мінімум, чотири. Чи то фантазії на неймінг не вистачало міфічним давнім правителям, чи різного роду літописи та манускрипти поспіхом фальсифікувалися не надто креативними істориками-пропагандистами – але давньоримські літописці згадують лише про один Тигранакерт (за рахунок чого у факт існування міста є хоч якісь підстави вірити) – і він розташовувався на південному сході сучасної Туреччини, у районі сучасного міста Сільван.

Повернення до життя

Азербайджанці прагнуть повернути життя до своїх рідних карабахських земель. Вони намагаються відбудовувати міста та села на тих місцях, де були будинки їхніх предків. Гори уламків, що залишилися від стін старих будівель, заборонено вивозити за межі відновлюваних населених пунктів - їх максимально намагаються використовувати як будматеріали для нових будівель: так азербайджанці хочуть навести місток між минулим і майбутнім, зберегти зв'язок Старого Карабаху, знищеного окупантами, з Новим – який повільно, поступово, але – непохитно – повертається життя.

Україні також варто подумати над цією філософією відродження. Зрозуміло, вона буде доречна не скрізь - але її елементи, що забезпечують зв'язок часів ДО і ПІСЛЯ війни - важливі навіть для того, щоб не забувати про саму війну. І про те, хто її розв'язав.

Перша точка докладання зусиль – інфраструктура. Без доріг ніхто не зможе приїхати до себе додому, - керуючись цим, азербайджанці одразу після деокупації Карабаху стали розмінувати та відновлювати сотні кілометрів автомобільних трас та залізничної колії. На всій звільненій території вздовж доріг забезпечили ідеальний мобільний зв'язок. Там вже збудували два міжнародні аеропорти і зводять ще кілька.

Маючи дороги, азербайджанці, в першу чергу, їдуть відвідати могили своїх рідних. Там, де вдається ідентифікувати поховання, цвинтарі та окремі могили дбайливо відновлюють.

Колись тут було село Мердінлі. Через тридцять років родичі знову можуть вшанувати пам'ять своїх рідних на місцевому цвинтарі

Фінальний акорд відновлення регіону – будівництво сіл та відновлення міст. Азербайджанці, в якомусь сенсі, йдуть українським шляхом укрупнення громад – у тих краях, де було 2-3 села, відбудовують одне, але велике та забезпечене всім необхідним. Тут є добре обладнаний пункт надання медичної допомоги, стоматологічний кабінет, салони краси, магазини, аптеки, відділення банків, пошта, ресторани та кафе – словом, усі елементи комфортного життя, через брак яких жителі сіл часто вважають за краще перебиратися до міст.

Будинки зводить уряд, пропонуючи охочим повернутися на історичну батьківщину безоплатно заселятися в них. Розмір будинку залежить від кількості членів сім'ї, що переїжджає.

Всі житлові будинки тут оснащено сонячними електропанелями – загалом при відновленні Карабаху взято курс на зелену енергетику. А місцевій школі, укомплектованій та комп'ютеризованій за останнім словом освітніх технологій, позаздрили б і столичні мешканці.

Звісно, тим, хто переїжджає на відновлені території, буде потрібна робота. В Азербайджані теж продумали це питання – великі компанії облаштовують свої філії, невеликі виробничі цехи у селах, що відбудовуються, щоб місцевим жителям було чим зайнятися.

Цех з пошиття медичного одягу в селі

…На околиці села, яке все ще обживається, у довгий ряд вишикувалася різна сільгосптехніка. Це – не виставка та не магазин: комбайни та трактори належать усій сільській громаді, і кожен мешканець має право користуватися ними для своїх потреб.

Такий комплексний підхід, що робить повернення до рідних країв, де все колись було знищено військовими злочинцями, привабливим – саме той досвід, реалізація якого знадобиться й Україні, щоб знову заселити знелюднілий Донбас. І саме він зможе стати вакциною від будь-яких ідей сепаратизму та колабораціонізму у майбутньому.

Тому що люди часом можуть зрадити Батьківщину, але вони не зрадять ту землю, де їм добре.

Минуле як вакцина для майбутнього

Ще один важливий елемент відновлення нормального життя – пам'ять. Збереження для майбутніх поколінь свідчень того, що і ким було зроблено в минулому – щоб уникнути повторення помилок і пережитої трагедії в майбутньому.

Українці свого часу нехтували уроками своєї історії, безтурботно ставлячись до російської культурної та економічної експансії та збереження суттєвого впливу Росії на справи України після розвалу Радянського Союзу. Саме через це переважна більшість не могли повірити у можливість подій 2014 року, а потім – 2022-го. Саме тому багатьох усіх ще дивує неймовірна жорстокість моральних потвор під триколором у теперішньому.

Азербайджанці зберегли сліди військових злочинів вірмен та їхніх російських союзників. І не лише в Карабаху. Наприклад, у мирному азербайджанському місті Гянджа, куди в житлові квартали на голови мирних жителів прилітали російські ракети "Скад" та "Точка-У" у 2020 році (українці, на жаль, тоді не дізналися про цю тактику пострадянських окупантів), руїни житлових будинків, в яких загинули десятки цивільних з дітьми, вирішили не відновлювати, і зробили з них музей просто неба.

На жаль, в Азербайджані багато таких "живих" пам'яток агресії. Але ще більше їх тепер в Україні, і нам варто зберегти цю сумну спадщину, щоб ніхто більше всерйоз не задумав сказати про "братні народи" та "спільне славне минуле".

Однак спогади зберігати потрібно не лише про біль, а й про тріумф. У новому районі азербайджанської столиці, Баку, розташувався музей Перемоги, музей трофейної російської техніки (яка стояла на озброєнні вірменської армії) просто неба, який зараз вкрай дратує не лише Єреван, а й Москву.

Сюди стягли не тільки танки та гармати, відібрані у вірмен, а й відтворили тут систему укріплень окупантів, їхні спостережні пости, снайперські гнізда, бліндажі, штаби та побутові приміщення.

Дивлячись на весь цей смертоносний металобрухт та бетонні конструкції, розумієш, яких зусиль воїнам-визволителям коштувало відновлення історичної справедливості та територіальної цілісності Батьківщини. І ким насправді є твої "сусіди".

Нині, звісно, таким сумним музеєм є половина України. Після війни важливо не прибирати геть усе. Важливо залишити болісні сліди нашої трагедії для нащадків.

…Азербайджан досі не вільний повністю. На його землі стоять російські "миротворці", яких азербайджанці називають "миротварьцями". Користуючись своєю машиною пропаганди 2020-го та впливом на ООН, Москва схилила міжнародне співтовариство змусити Баку дозволити перебування російських солдатів на своїй землі. Вони дислокуються біля Ханкенді, азербайджанського міста, населеного переважно вірменами, і, нібито "захищаючи" хаїв від потенційної агресії з боку азербайджанців, насправді прикривають нелегальний видобуток золота у регіоні.

І це теж хороший урок для кожного українця: жодних мирних переговорів до відновлення контролю ЗСУ на кожним квадратним сантиметром нашої землі бути не може. Інакше історія повториться.

Михайло Ганницький, Карабах-Київ

Фото автора